Літо. Петрівка. Спека…
Сонце високо-високо піднялося, та так розігрілося, що здавалось шкварчало і розтікалося по небу, як сало по сковорідці. Легкий степовий вітерець розчісував сиві коси ковили, над сонними травами кружляли сріблясті парасольки кульбаб.
Діти в обірваних, як надгризених сорочечках і штанцях – надворі пуп і коліна – порсаються, що ті горобці, в сірій дорожній пилюці.
Тільки Марічка, тепло зодягнена, тремтить, як осиковий лист, не може знайти собі місця під сонцем. Нездужає наша Марічка. Із своїх п’ятнадцяти, відколи побачила білий світ, вже п’ятий рік хворіє. Її так заламала хвороба, що все навкруги марніє в запалих чорних оченятах. А при сильних нападах болю і зовсім стає жовтим-жовтим, як та противна, гірка хіна, котрою напуває її знахарка бабця Олена.
Дівчата в її віці вже з батьками в полі і сіють, і сапають, і снопи в¢яжуть.
А ввечері поприходять додому, впораються по господарству і біжать купатися на річку. Потім причепуряться та й повиходять на вулицю в гурт співати, з хлопцями жартувати.
Маруся сидить під тином, слухає...
Ніхто до неї не підходить, хіба що котра подруга спитає слова, чи мотив забутої пісні, бо Марійка знала їх, певно, сотні. Лише раз почуту пісню вона запам’ятовувала від початку і до кінця: всі слова й наголоси - раз і назавжди.
Марічка сама ніколи не співала на людях, але добре відчувала всяку похибку і тактовно виправляла дівчат. Вони на неї, зате, ніколи не держали образи.
Степан, сусідський парубок, мабуть, як ніхто інший, вивчив багато Марусиних пісень. У нього часто випадала нагода зустрічатися з нею, чи то вранці, чи по обідній порі. Сусіди свого поля не мали, і Стеша, коли не було в наймах роботи, порався на своєму невеличкому городі і співав. Співав красиво та голосно. Як щось забував, то тут вже Марійчина порада ставала в нагоді. А за те, а може й не за те... він приносив дівчині то кислиць, то груш, а бувало й винограду з панського саду.
Хлопці та й дівчата стиха глузували із Степана, що ба - такий файний парубок, а водиться з Календулою.
«Календулою» Марічку назвав піп Єфросиній, коли на Великдень об¢їжджав сельчан з благословенням. Як угледів Марусю, то сказав: «Ваша Машенька жолтая, словно калєндула. Хай єй Господь даєть виздоровлєніє»...
Забрав паски, яйця, мішок борошна, сів в свій фаетон, та й поїхав далі. А що то за календула, хто ж його знає...
Степан бачив, як бідкається в своїй хворобі Марія. Йому, здоровому, молодому відчайдузі жаль було дивитись на її муки, чомусь хотілось захистити, допомогти, наразі позбавити від горя цю милу дівчину.
При нагоді, коли позвали Стешу качати мед на попівську пасіку, він запитав у отця Єфросинія, що то означає “календула”.
-Калєндула, неуч мой, ето лєкарствєнний цвєток, спасаєт от ста
болєзнєй чєловєка. Ноготкі, по вашему значіт.
-Нагідки! – зрадів Степан. - Так їх в нашому капуснику сила силенна! По межі ростуть!
-Вот, вот!- підтакнув піп.- Іх надо рвать і цвіточкі с¢єдать – нє будєшь хварать!
Розповів Степан своїй сусідці про таку диво-квітку. Став їй частенько приносити помаранчеві букетики нагідок. Коли з сміхом, а бувало й на повнім серйозі, примушував з¢їсти жменьку палаючих життям пелюсток.
Скінчились жнива. Літо змінила смутна, холодна осінь. Вже вибрали льон і плоскінь. Наробили з соняхів лугу. В кожній хаті пряли, ткали, шили. Дівчата готувались до сватання та весіль: вишивали рушники й скатертини, сорочки і спідниці. Збираючись на вечорниці, співали, згадували тепле літо, різні пригоди і своїх наречених.
Згодом приходили хлопці, приносили хмиз, солому, дрова.
Радісно спалахувала і оживала піч. Варилась затірка, підстрибували в чавуні вареники. Сипались жарти, по всіх кутках розливався дівочий сміх, від веселих пісень тряслися малесенькі шибки підсліпуватих хатніх вікон. А як ще не піст і завітають музики, то крає серце скрипка, звуть в танок балалайка, сопілка і гучний бубон.
На вечорниці часто збирались і в Марусиній хаті.
Сім¢я була більш-менш середнього достатку, та дітей вистачало. Одних дівчат на виданні, окрім Марії, було шість. У зимові вечори набивалася хата двоюрідними і троюрідними сестрами і братами, сусідською молоддю. В цьому гармидері всім було приємно, тепло і весело.
По всій оселі горіли каганці - дівчата приносили свою олію та гніт.
Лишень одна Марійка-малярійка брала на коліна свого Мурчика і ховалась в темному закутку біля печі. І тоді дві пари очей тихо поглядали з пітьми на гостей.
Степана серед них не було. Після Покрови він помандрував до міста на заробітки, та так ні разу до Різдва і не з¢являвся. Казав: буду на Йордань, та хто ж його зна ...
Хвороба, яка майже відступила по осені, знову почала гнітити душу нестерпним холодом і трясучкою. Не милим ставало життя.
На Водохреща, серед ночі, Марусина піднялася, в одній сорочині, боса вийшла на двір і поволі, заплітаючи свою довгу косу, попрямувала до річки. Вона не відчувала ані пекучого морозу, ні темряви ночі, ні поодинокого сонного гавкоту собак. Коли стала на лід перед крижаним хрестом, тільки й почула, як протяжно пролунав перший удар церковного дзвону.
Дівчина тричі перехрестилася, обійшла ополонку.
Стала у підніжжі вилискуючого в місячному сяйві, водяного чорного хреста і як зламана вітром гілка, впала в воду.
Все… Скінчились муки!
Холодна темна маса швидко огортала ноги, руки, лице - все тіло. Течія забирала з собою...
Та раптом чиїсь дужі руки схопили її за товсту косу і за хвилину винесли з небуття. Дівчина знепритомніла…
Малесенький перший сонячний зайчик весело забігав на образах.
Маруся відчула лоскіт кожушаної вовни, ніжний дотик вуст і тепло молодого, дужого парубочого тіла, що зігрівало її, повертало до життя.
- Моя, Марічка!- шепотів Степан. - Боже милостивий, як добре, що ти послав мене подивитись, чи не замерзла водохресна ополонка!
Давно нема моїх батьків, а я кожен рік сію нагідки.
Квітки календули. Квіти надії і пам’яті …
Літо 2005р – зима 2006р.
М. Лисицький