Сьогодні друге вересня - день визволення нашого міста. Я щойно повернувся з урочистостей. По дорозі купив великий кавун, вдома нарізав його довгими скибками. Солодкий рожевий сік стікає крізь пальці, як останок життя, а спогади - згустки пам'яті про страшну війну, що вкрала моє дитинство, як тромби крові, не дають спокою хворому серцю...
Фашисти швидко вдерлися в наше селище. По широкій дорозі зі скреготом вповзли велетенські танки, за ними гармати, польова кухня.
Окупанти нахабно зайняли кращі будинки, а людей викинули на вулицю.
В нашій хаті розташували штаб, у сусід, щось на зразок шинка, поряд оселились староста і поліцаї. У двір напроти привезли якихось повій, так їх зневажливо називали наші матері. Звідти майже щовечора лунав патефон, губна гармоніка. Іноді чувся стриманий сміх тих дівчат та гучний регіт «фріців».
Фріцами ми називали всіх загарбників: німців, румун, італійців, мадяр. Вони жили без зайвої остороги. Наші війська були далеко за Дінцем, полонені солдати мучились в концтаборі біля Кірової гори. Комуністів і євреїв розстрілювали. З нашої вулиці в їх пазурі попав старий більшовик Макар Федякін і добрий дідусь Раїк. Молодь почали вивозили до Німеччини. Із мешканців зоставались тільки жінки та діти. Були встановлені жорстокі порядки. Навіть за намагання спротиву, не виконання наказу, а тим паче крадіжку, на винуватця чекав розстріл.
Зате самі вони грабували, тягли все, що западало в їх нахабні очі. Корови були взяті на облік. Пильно слідкували, щоб все до краплини молоко поступало на фашистську кухню. Яйця, кури, кролі, сало, а хто не встиг заколоти, то й порося — все йшло до багатого столу.
Офіцери та й солдати часто відправляли посилки додому, іноді одержували пакунки звідти.
Все у них робилося з високою педантичністю і точністю. А як настигав час обіду, то тут навіть штабний писар на півслові залишав ручку в чорнильниці і біг їсти.
Боже, а які ж ми були голодні! Одного разу, скориставшись нагодою, що всі фріци обідають, я підкрався до лави, що стояла біля хати і поцупив посилку, підготовлену для відправки. Притяг здобуток в кущі. Добре ми поласували в той день з сестричкою і меншим братиком! Виявивши пропажу німці стривожились, бігали, кричали, мов круки на багновищі. Поліцаям було надано наказ знайти грабіжника. Та марно!
Пройшло декілька днів. Я зробив з того ящичка своєму братику забавку - візочок з поворозкою. Малюк ним грався біля землянки, де ми жили, а потім вийшов на вулицю і став возити дорожню пилюку. Я з сестрою допомагали йому в цій цікавій справі.
- Кнабе! Кнабе! Ком! Ком! – Як із-під землі, наді мною виріс здоровенний рудий німець у спідній сорочці і незачиненою ширінкою на галіфе. Він прибіг, побачивши свій посилочний ящик. Куди діватися? Дуло карабіна вперлося мені поміж очі.
Та тут його погукав, мабуть, хтось із вищих чинів. Рудий гад заскреготав зубами, вхопив мене, високо підняв і з усього маху кинув на бухту колючої проволоки, що лежала неподалік паркану.
Страшний біль пройняв з голови до п’ят! Гарячі від спеки, сталисті шпичаки враз глибоко вдерлися в моє маленьке худорляве тіло. Я несамовито закричав від болю, побаченої крові і знепритомнів. Брат і сестричка кинулись мені на поміч. Та де там! Фашист відкинув їх далеко від себе і вони простяглися в пилюці посеред дороги.
Прибігла мама. Обливаючись слізьми, вона зняла свого шестирічного годувальника з колючого дроту, а потім довго лікувала травами, засипала рани попелом з перепаленої шерсті нашого Сірка.
Підвівся я вже майже по осені. Старші хлопці ходили в поле збирати колоски, а як траплялось, то приносили чи картоплину, чи морквину. А мене, малого, мама з ними не пускала, бо була ця справа вельми небезпечною, можна було заробити кулю в лоба.
Лютою зимою життя наше стало зовсім нестерпним. Дошкуляли голод і холод.
В ту пору в селищі з'явились гнані від Москви італійці і румуни. Вони були зодягнені в легенькі обшарпані шинелки, обв'язані жіночими шарфами, платками. На ногах, замість онуч, прив'язані цілі снопи соломи. Їх жалюгідний вигляд водночас позбавив тутешніх окупантів свої безтурботності. А ще невдовзі їм здорово почали дошкуляти нальоти наших нічних бомбардирувальників.
Зухвалі вороги стали боятись партизан. Було дано наказ вирубати дерева в балці. На ці роботи поліцаї погнали наших матерів.
З верху яруги фашистські посіпаки з собаками і рушницями поливали лайками бідних жінок. А вони в лахміттях (бо добра одежина була давно поміняна хоч на який-не будь харч) знесилені, пиляли, тягли по крутих схилах нагору, наче почорнілі від туги, кремезні дуби, берестки, липи. Потім все це рубали на дрова для сугріву німців.
Весною стало трішечки легше. З кропиви, лободи, щириці мама варила борщ. В річці Біленькій ми ловили мідій. Драли і пекли пташині яйця. А ще їли «бабки», квіти з акації і дерези та ще багато чого іншого, про що бодай, Боже, ніколи не знати нашим дітям.
Неподалік, за яром, фріци розпорядились засіяти великий баштан.
Наприкінці літа на сонечку вже вилискували смугасті кавунці і золотаві дині. Розпочалося наше дитяче полювання на ці ласощі. Німці стали помічати пропажу врожаю, через старосту Гапона попередили населення, а потім поставили по краях поля чотири високі шибениці. Петлі на довгих товстих вірьовках вороже гойдалися під поривами вітру...
Та це нас не зупиняло. Була відпрацьована справжнісінька тактика. Троє - четверо найменших дітлахів непомітно піднімалися з балки на баштан і, плазуючи між огудиною, зривали кавуни, тихо опускали їх по схилу вниз. Там, на дні, старші хлопці збирали й відносили наші трофеї подалі в кущі, куди боялись заходити поліцаї.
Одного разу, коли я майже докотив великий кавун до яру. важкий чобіт став на мою тонку шию і почав притискати до огудини, вдавлювати в землю. В рот ліз пісок, в очах потемніло, блискавкою промайнула думка: « Все!»
Та раптом щось гупнуло і поліцай з пробитою головою простягся поряд зі мною. Це підліток - відчайдуха Петро Сурмич, подолавши страх, вдарив його великим каменем і попав прямо в ліву скроню.
Забувши про здобич, ми, як розпурхані горобці, розлетілись по домівках очікувати на облаву. Так і трапилось, тільки за іншої причини. Зразу після обіду всіх мешканців стали виганяти з домівок. Бідні люди вибігали з своїм небагатим скарбом. Дехто з візками, на яких сиділи малі діти. Мама з нами трьома теж стала в гурт. У нас нічого не було, навіть кошика з їдою.
Усіх вишикували в шеренги по чотири, п'ять чоловік, спереду і ззаду німці з собаками, по боках поліцаї і погнали в Лисиче. Невдовзі ми прийшли на подвір'я третьої школи. Там вже було багато людей, а нові колони все прибували і прибували.
Ці місця я вже знав. Здавалося ще недавно неподалік від школи, на стадіоні, серед перших добровольців шахтарів чекав відправки на фронт мій батько. Матінка залишала меншого братика з дідусем, а нас з сестрою брала віднести татові вечерю. Наприкінці побачення він поцілував маму, сестричку, а мене підхопив однією рукою посадив на широку долоню і сказав: « Давай я тебе синку, покачаю на останок...» Підняв високо над собою і почав гойдати.
Я дивився в його сумні волошкові очі, та очікуваних радощів не було. Може тому, що сестричка відвернулась, вткнулась в мамину спідницю і не бачила мого щастя, а мама не посміхалась, як завше, а тихо плакала. А може тому що бачив я батьківські очі в останнє…
Минуло два роки війни, а як все змінилося в нашому житті! Тоді зі стадіону лунала шахтарська пісня, а тепер навкруги стояв гавкіт вівчарок, гелгіт фашистів, та лайки п'яних поліцаїв. Нас протримали добу, а ввечері майже двохкілометровим етапом погнали в бік Мало-Рязанцево. Там в далечині, в полі, вcе гуло - наступали наші!
Люди здогадалися: - з полонених хочуть зробити живий щит перед наступаючими лавами Радянської Армії. На спуску в Саєвий лісок почали тікати, та їх на узбіччі дороги назавжди зупиняли фашистські кулі...
Вже темніло, коли ми спустилися в балку. На горі, неподалік - рідна оселя. Тут знана кожна стежина! Мама розпустила над нами свої руки, як чайка крила, і мовчки потягла в яр. Не пам'ятаю, скільки ми бігли тим глибоким яром, може, всього декілька хвилин, але вони здавалися вічністю..
Захекавшись, піднялись на гору і сховались у великому глинищі за нашим городом. Там, тремтячи тілом і душею, пересиділи ніч. Чули, як спішно тікають німці, а вранці вже били наші гармати. В повітря піднялась польова кухня, розлетілась хата старости.
Ми з мамою першими зустрічали наших визволителів. А потім я з хлопцями пригощав їх кавунами з фріцівського баштану, а бійці частували нас зі своїх небагатих припасів. Всі знали: більше ніхто, ніколи не захоче ласувати донбаськими кавунами, не буде своїми чобітьми топтати нашу землю, гнобити волелюбний народ!
О, пам'ять! Чому ти така нетривка в старості, але міцно тримаєш в обіймах спогадів далекого минулого?
Солодкий, рожевий сік стікає і стікає крізь мої заскорублі пальці...